Флейтист Денис Савельєв:

“Без сильної культури немає сильної країни”

Львів’янин Денис Савельєв – соліст американського The Orchestra Now під керівництвом Леона Ботштайна. Флейтист навчається у Нью-Йорку та концертує в Європі, Америці й Азії. 11 липня Денис презентує програму “Флейта. Еволюція” у Львівському органному залі разом з піаністкою Іриною Кірчановою. Ми поспілкувалися з музикантом про красу Нью-Йорка, про музику, навчання та повагу.

– З чого почалося твоє знайомство з музикою?
– Все почалося у садочку. Ми співали якісь пісеньки під акомпанемент фортепіано. Вихователі почули мій спів та сказали батькам, що в мене є музичний слух, і з цим треба щось робити. У п’ять років мене віддали до музичної школи, де я навчався паралельно із садочком. Спочатку грав на сопілці. За рік я пішов до Спеціалізованої музичної школи ім. С. Крушельницької у Львові та вчився там до самого випуску. Мені дуже подобалося вчитися, я відчував себе комфортно у середовищі, де кожен має якийсь талант. Моя викладачка Олена Павленко стала для мене другою мамою. Уже в дорослому віці я зрозумів, наскільки унікальна така школа, де так поєднують музику і загальну освіту. На заході таких немає.

У сім’ї ніхто не займався серйозно музикою до мене, але дві мої молодші сестри також стали музикантками. Вдома було піаніно, вони змалечку бачили, як я граю (піаніно як другий інструмент обов’язковий у 10-річці). У майбутньому в нас вийде сімейне тріо: піаністка, віолончелістка і флейтист. Зараз ми всі навчаємося в Америці, але в різних куточках країни. Іноді вдається зібратися втрьох та навіть зіграти разом концерт!

– Після закінчення школи ти виграв грант на навчання у Російській академії музики ім. Гнесіних. Розкажи про цей період.

– Я закінчував школу у 2009 році. Тоді був певен, що вступлю у Львівську консерваторію. Але наприкінці навчання у школі дізнався від знайомих про систему грантів для обдарованих музикантів. Поїхав на прослуховування до Альберта Гоффмана у Гнесінську академію музики. У той самий час я подавав документи у Львівську консерваторію. Але в Москві іспити були трохи раніше. У червні я вже знав, що пройшов туди. Набрав найвищий бал, був один з трьох зарахованих у той рік флейтистів і єдиним українцем з-поміж них.

Москва навчила мене бути твердим і наполегливим. Вона і справді “сльозам не вірить”. Тебе кидають у болото – це тест на витримку. Мій викладач навчив мене стояти за себе, свій звук, свою техніку, манеру виконання на флейті. Навчання я завершував у 2014 році, останні півроку провів у роз’їздах, бо вже працював у Владивостоці в Маріїнському театрі. І мріяв виїхати з Росії. Все, що відбувалося тоді на моїй батьківщині, ставлення до мене, як до людини з українським паспортом там, спонукали мене зробити це якнайшвидше. Я назбирав трохи грошей та вирішив спробувати щастя в Америці.

На прослуховування у Нью-Йорк я полетів, коли була люта зима, було дуже холодно. Але всі два тижні, що я там був, посмішка не сходила з мого обличчя! Тоді я зрозумів, що це саме те місто, саме та країна, де я хотів би провести довгий час. Ніколи не забуду ті перші враження від міста, я ходив і роздивлявся все довкола. Дивувала мультикультурність: китайська, японська, корейська, українська, казахська, грузинська кухні в одному місті. Не важливо звідки ти та якою мовою говориш, тебе поважають.

Я вступив до Mannes School of Music. Моєю викладачкою стала Джудіт Менденхолл. Вона дала мені безкоштовний урок на дві години, хоча я бачив її вперше. Прийняла в себе вдома, напоїла чаєм. Вона теж стала моєю другою мамою.

Follow the Event on Facebook

– Зараз ти студент Bard College, також у Нью-Йорку.

– Так, але це не зовсім навчання у нашому розумінні, це робота. Я граю у тренінговому оркестрі The Orchestra Now (TŌN), де отримаю зарплату, але також дуже багато чому вчуся. Автор цього проекту, наш диригент і президент коледжу – Леон Ботштайн. Він створив цю програму, щоб навчати оркестрантів у реальному оркестрі. До нас запрошують видатних диригентів та солістів. Грати тут – величезний досвід.

Наш оркестр дуже ретельно ставиться до підбору програм. Наприклад, одна з них мала назву De Profundis. Це 130 псалм з Біблії, в якому йдеться про прощення. Диригент зібрав чотири твори різних композиторів з такою назвою. Було надзвичайно чути, як одну ідею втілили у чотирьох інтерпретаціях.

Ще один концерт, який я ніколи не забуду, коли ми виконували Симфонію №3 “Ілля Муромець” Р. Глієра.

Слухати цю музику – це як дивитися фільм, кожна частина про щось розповідає. Але твір триває 80 хвилин. Його майже не виконують.

В Америці таке виконання дуже дорого коштує. Але наш TŌN оркестр може собі це дозволити, бо він навчальний. Виконавці не отримують тут таких гонорарів, як у філармоніях, наприклад. Дуже часто після виконання TŌN твори з’являються в репертуарі інших оркестрів, ми задаємо тенденції.

Тому я розумію, наскільки важливою є правильна програма. Ідею мого концерту 11 липня у Львівському органному залі також можна прослідкувати. Це еволюція флейтової музики. Ми разом з моєю однокласницею, чудовою піаністкою Іриною Кірчановою виконуємо твори починаючи з епохи Ренесансу, поступово рухаючись до сучасності.

Можеш назвати свій улюблений стиль?

– Я люблю всю музику, яку виконую. Завжди шукаю цікаві моменти для себе і намагаюся передати їх через мою гру. Можу сказати, який стиль є найзручнішим для виконання – це пізній романтизм. Флейті вже понад 40 тис. років, але сучасний свій вигляд вона отримала у ХІХ столітті завдяки Теобальду Бьому. Він створив клапанну систему, яка дала флейтистам можливість грати віртуозну музику. Сьогодні флейта – третій за популярністю інструмент після фортепіано і скрипки.

Ти багато граєш української музики за кордоном. Чи є інтерес до української музики у США?

– Переважно українську класику в Америці ніхто не знає. Але людям цікаво відкривати невідомі перлини класичної музики. Тому у програму з популярними творами намагаємося включати твори українських композиторів. В цьому сезоні я виконував наших композиторів на фестивалі Eurasian Festival разом із сестрою Марією, а також брав участь у меморіальному концерті пам’яті відомого співака Василя Сліпака, який загинув у війні на Донбасі. Цей концерт в Українському музеї  в Нью-Йорку організовував український піаніст Павло Гінтов.Люди їхали із сусідніх штатів, причому не тільки українці.

В Америці розуміють, що музика – дуже важливий елемент у житті. Без сильної культури немає сильної країни. Всі головні держави світу вкладають кошти в культуру, бо саме вона презентує країну та націю.

– Чим тобі подобається Америка? І за чим українським ти сумуєш у США?
– В Америці все дуже організовано. Якщо репетиція починається о 10-й ранку, , ти мусиш прийти раніше, паличка диригента в руці рівно о 10:00. Тут є повага один до одного.

А сумую за українською їжою, натуральними фруктами та овочами. Коли приїжджаю у Львів – їм все! Але в Америці я також зрозумів, як важливо пити просту воду. Питна вода там є всюди в будь-якому приміщенні, на вулиці – вона всюди доступна.

Ще мене тішить, як в Україні, зокрема у Львові, розвивається культурне життя, скільки відбувається нових подій, фестивалів. Звичайно, хтось знайде мінуси, в чомусь життя стало гірше. Але за чорною смугою завжди йде біла. Саме таке бачення оптиміста тримає мене по життю. Один музикант сказав: “Успіх – це лише вершина айсбергу, а невдачі – під водою”. Ми дуже часто показуємо успіхи та приховуємо невдачі. Але вони є у всіх.

– Чим ти займаєшся у вільний час?

– У мене не дуже багато вільного часу, мені навіть буде соромно мати його, бо мушу витрачати час на самовдосконалення. Хоча відпочинок також важливий для моєї професії. Люблю зустрічатися з друзями, грати для них. Часто відпочиваю в транспорті, коли їду, то просто розмовляю з рідними, чи щось обдумую, планую.
Люблю плавання. Вода витягує весь негатив з тіла і розуму.

Інтерв’ю опубліковане 09.07.2019 на ZAXID.NET

Діана Коломоєць

Facebook Comments