"Українська музика - це моя ідея фікс"

Соліст Органного залу Дмитро Микитин про три "так", що змінили його життя

“Я найбільше ціную в людях безпосередність”, — каже львівський піаніст Дмитро Микитин. І він сам як розкрита книга. Молодий соліст Органного залу дуже щиро й без купюр розповів про своє життя та творчість: про три випадкові “так”, які змінили його життя, про deathcore в своїх навушниках та плани зіграти легендарні фортепіанні цикли “за раз”.

Перше “так”

— Співати я почав від самого народження. Мама завжди казала, що я дуже музична дитина. Дорогою на її роботу ми часто проходили повз “десятирічку” — Спеціалізовану музичну школу ім. С. Крушельницької. Мені було п’ять років, коли в один з таких моментів мама запитала мене: “Ти хочеш займатися музикою?” Я відповів “так!”. Це було якесь дитяче імпульсивне бажання. В моїй родині ніхто не був професійним музикантом. Дідо грав на гітарі як аматор, а бабця колись пробувала грати на скрипці, тижні зо два. Я обрав фортепіано, не знаю чому. Пізніше мама жартувала: бо фортепіано звучить голосно, і його не треба носити з собою.

У школі мене прослухала викладачка та взяла на такий собі підготовчий курс, де я прозаймався півроку. У вересні здав вступний іспит (а це доволі серйозне випробування для маленької дитини!) і пішов у перший клас “десятирічки”.

У школі мені дуже подобалося, хоча було і тяжко: зранку загальноосвітні предмети, після обіду — музичні заняття до шостої чи сьомої. Дорога додому забирала годину. А вдома треба вчити уроки і займатися! Друзі гуляють у дворі, а ти мусиш грати.

Джаз, рок і юнацький бунт

— У другому класі на академ. іспиті я забув ноти, “вивалився”. Пам’ятаю, мама мені після того сказала: “Я тебе з тої школи заберу, ти не будеш так більше соромитися!” Мені тоді так образливо стало. В результаті за рік я вже виграв Всеукраїнський конкурс ім. Барвінського (він тоді ще не був міжнародним).

Потім був ще один конкурс, невдалий для мене. Спочатку було важко брати участь у конкурсах через скрутне матеріальне становище. А в підлітковому віці настали часи поневірянь, коли я думав, чи буду взагалі займатися класичною музикою.

З самого дитинства всі говорили, що я доволі талановитий. Це відчуття, що ти повинен виправдовувати надії, дуже тисне. Відповіддю на це була, мабуть, моя втеча до вільної музики. Почав шукати себе в інших стилях — джаз, groove metal та indi-pop. До речі, в навушниках у мене досі іноді грає deathcore. Грав на бас-гітарі в гурті. Був період, коли я мав по сім проектів одночасно. Побачити інші сцени, сприйняття музики, працювати в команді з людьми, які не займалися ніколи професійною музикою — це дуже розширює свідомість.

Але прийшов час закінчувати школу. Клас десятий ще був доволі провальним, а в 11-му я взявся за навчання. І хоча закінчив “десятирічку” з жахливими оцінками по сольфеджіо й гармонії, але вступні іспити до Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка склав на найвищий бал. Між іспитами минув лише місяць.

Найближчий концерт із Дмитром

Друге “так”

— У консерваторії все було геть по-іншому, зовсім інший рівень вимог та підготовки. Я заново почав по-справжньому цікавитися класикою. А ще з другого курсу працював.

Я тоді вже жив окремо від батьків, потрібно було заробляти власні гроші. У своєї викладачки з концкласу я спитав, чи знає вона, де можна підпрацьовувати. До неї того ж дня підійшла професор з кафедри вокалу з проханням терміново знайти концертмейстера на семестр. Коли вони вдвох спитали мене: “Дмитре, а ти не хочеш спробувати?”. Я відповів “так”. Мені було дуже страшно, але спрацювала ще одна риса мого характеру: не завжди можу сказати “ні”. Особливо, якщо пропонують щось, пов’язане з музикою.

У мій перший день на роботі отримав отакий стос нот, які треба було вивчити за тиждень. На першому занятті я побачив вокаліста з п’ятого курсу, якому менше ніж за місяць я мав акомпанувати на іспиті. Катастрофа! Але вийшло доволі непогано. Мабуть, через те, що я добре проявив себе у перші півроку, мене залишили на цій посаді. Працюю вже чотири роки. Стос нот уже вдвічі товщий.

Робота концертмейстером дуже розвинула мене як музиканта. Зараз я вільно читаю “з листа”. Постійні виходи на сцену — ще один каталізатор для росту. Я вважаю, що ця робота — одна з найкращих речей, які зі мною траплялися.

Звичайно, поєднувати роботу і навчання нелегко. Цього літа я закінчую магістратуру. Графік розписаний по хвилинах. Мені деколи кажуть: “Краще пару ночей не поспати, але встигнути”. А мені би пару ночей поспати!

Борис Кудрик “Гумореска. Виконує Дмитро Микитин

Один із моїх найбільших страхів завжди був “зловити зірку”. Дорога між найкращим і найгіршим може бути дуже коротка. Тому намагаюся постійно доводити, що я можу більше, і розвиватися.

Приблизно в цей період з’явилися мої перші композиторські спроби — Соната для бандури та фортепіано, декілька прелюдій, ноктюрнів та пісень. Твір, який я назвав своїм опусом №1, — Соната для альта та фортепіано, соната для бандури і фортепіано, а також фортепіанна соната. Працюю над симфонічним твором та музикою до кінострічки, мрію колись в майбутньому виконати авторський фортепіанний концерт з оркестром.

Проморолик до концерту Дмитра Микитина і Романа Ієвського “Навколо світу за 80 хвилин”. Зйомка таких роликів – одне із завдань Дмитра на посаді менеджера проектів в Органному залі.

Третє “так”

— Заграти в Органному мене запросив мій друг альтист Сергій Гаврилюк. Після концерту “Ніч Малера” та “Релакс-Уікенд” влітку 2018-го він запитав, чи не хотів би я спробувати себе як соліст на сцені. Це вже третє імпульсивне “так”, яке змінило моє життя. До того моменту я не надто вірив, що стану колись сольним виконавцем. У мене, та й гадаю в інших музикантів, є певний ряд комплексів пов’язаних з публічними виступами та недооцінкою себе.

Словом, мій перший комерційний сольний концерт був страшним. Я дуже нервував. На другому почувався вже розкутіше. А коли Іван Остапович (директор Органного залу — ред.) та Тарас Демко (заступник директора — ред.) запропонували мені повторити програму, я був просто в ейфорії! Вже до третього концерту я підійшов спокійно. І зрозумів, що мені це подобається. Ти спілкуєшся з публікою, ніхто тебе не оцінює. Таке ж відчуття було в останні роки школи — свободи, творчості.

У виконавстві не все так однозначно, як можна подумати. Немає однозначного трактування твору — це завжди пошуки, і в кожного свій підхід та своя формула. Для мене важливо побудувати єдність композитор — виконавець — публіка. Зрозуміти, що хотів сказати автор, врахувати в яку епоху він працював, пропустити це крізь призму особистості виконавця та спілкуватися мовою музики з публікою. Природньо, що у всіх виконавців різні підходи, ось і результат завжди інший.

Дмитро Микитин і Олександра Мороз

Згодом я став менеджером проектів в Органному залі. Далі були виступи з оркестром, дуети. Мабуть, найскладнішим був перший концерт “Мультфільмів під живу музику”, який ми придумали з піаністом Андрієм Макаревичем. На проекторі йде мультфільм, а ми виконуємо музику, під яку він був створений. Це дуже складно: грати синхронно та ще й потрапляти під мультик. І все це в темряві зали, переповненої дітьми! Перед першим виступом ми пробували грати у навушниках, під таймер — нічого не виходило! Репетирували декілька днів до третьої ночі. Врешті всі навушники викинули і грали просто так. Тепер це одна з найулюбленіших програм відвідувачів Органного (найближчий концерт “Мультфільми під живу музику” відбудеться 20 січня).

Найкомфортніший за все моє життя концерт був у грудні минулого року зі скрипалькою Олександрою Мороз. Ні з ким досі я не відчував такої творчої єдності на сцені! У нас не було зорового контакту, але вона ніби відчувала все, що хотів зробити я і навпаки. Я просто грав і ловив кайф.

Слухати і знати

— Я цікавився музичними школами інших країн, не дуже популярних у академічному курсі: Австралії, Бразилії, Африки, Японії, Близького Сходу. Одним із результатів цих дослідів став концерт “Музика Скандинавії”, який відбудеться 6 лютого.

Ще з першого курсу консерваторії українська музика стала для мене “ідеєю фікс”. Не розумів, чому інші не хочуть її грати. Коли я почав думати про виконання творів, я нарахував стільки українських композиторів, що мені довелося обмежитися для початку лише західними областями. Від початку ХХ століття у Західній Україні композиторів, які писали для фортепіано, було понад 140!

Я не збираюся кидати пилюку в очі й говорити, що вся наша музика геніальна. Це судження — суб’єктивна справа кожного. Є твори вищого мистецького рівня, є нижчого, але щоб судити про це, потрібно, щоб музика була в хорошому виконанні, в хорошій якості записана. Українська музика в цілому гідна посісти місце поруч з німецькою, англійською чи французькою. Щоб промувати українську музику, потрібно подолати комплекс меншовартості.

Ukrainian Live Tour

13 міст України

Спілкувалася Діана Коломоєць

Фото – Євген Червоний, Дмитро Микитин

Стаття вперше опублікована на сайті  Zaxid.net  17.01.2019

Facebook Comments