Наталія Степаняк:

“Не люблю поверхневості у музиці та людях”

Сопрано Наталія Степаняк виступала на сценах оперних театрів Австрії, Німеччини, Італії, Болгарії. Вона володіє прекрасним бельканто, її голос проймає до глибини душі, її акторська гра зачаровує. 7 червня Наталія Степаняк виступить у незвичному для себе амплуа, виконавши барокові арії у Львівському органному залі під супровід органістки Надії Величко. В інтерв’ю співачка розповіла про те, як прийшла у музику, про своє захоплення бандурою, про те як зробити оперу сучасною та цікавою, про інтелект, емоції та мрії.

На сцені з трьох років

— Я не була вокалісткою від самого початку і не мріяла бути оперною співачкою. У віці трьох років я за особливих обставин вдарилася головою об ліжко, коли гралася з братом, і почала заїкатися. Логопед порадив віддати мене на спів, батьки скористалися цією порадою і віддали мене на хор, і згодом проблема минула. З трьох років і до 15-ти я була учасницею вокально-хореографічного ансамблю “Писанка”. У нас були танці, співи, вишивання, малювання, англійська мова — все в цьому гуртку. В чотири роки я вже виступала в палаці “Україна”, через сім років була солісткою. Ми гастролювали всіма країнами Європи: Польща, Німеччина, Чехія, Словаччина, Іспанія, Італія, Франція, Нідерланди, Бельгія.

Коли у мене буде дитина, я обов’язково віддам її на хор, чи в якийсь гурток.  Це розвиває особистість. Ти не боїшся сцени, великої кількості дітей, завжди будеш комунікувати зі всіма.

Бінго! Бандура

Моя мама є скрипалькою. Вона на той час викладала у музичній школі №10. Хотіла взяти і мене на скрипку, а я з дитинства недолюблювала цей інструмент. Мама часто брала учнів до себе додому, або мене на роботу. Я сиділа з закритими вухами, таке враження, що мене ножем по серці різали ті звуки. Сьогодні я обожнюю музику, яку виконують на скрипці професіонали. Це щось вище! Але от початківців я слухати не могла. Тож я готова була піти куди-небудь, тільки не на скрипку.

Якось до нас у школу прийшла жіночка, яка закликала йти в клас бандури (в нас відкривався філіал Музичної школи №4). Вона заграла. Думаю: “Ні, бандура теж не варіант”. А потім вона почала співати. І в моїй голові одразу: “Бінго! Я хочу туди”.

Вже за рік я перевелась до 10-ї музичної школи в клас до Л. Баковчук. Я провчилася там два роки і зайняла друге місце на обласному конкурсі, де в журі сиділа Людмила Посікіра. Вона запросила мене до Спеціалізованої музичної школи ім. С. Крушельницької. Поєднувати навчання у школі з хором було вже важко бо по рівню підготовки, я дуже відставала від однокласників. Я не знала, що таке “Сольфеджіо” чи “Муз. літ”, але перші два роки я ще виступала з капелою бандуристок “Дзвінга” та як солістка-бандуристка у танцювальному колективі “Сонечко”, ми їздили на гастролі в Європу. У віці 10 років я побачила Діснейленд, Париж і могла заробляти по 100 євро на місяць, привозила із Франції подарунки рідним: хліборізку, сушку для овочів, кавоварку, набори посуду.

Якось довелося грати і співати прямо на митниці!

У школі Крушельницької я була Президентським стипендіатом та стипендіатом ім. Співакова. У 2008 році, В Москві на вокальному конкурсі ім. Співакова я виборола першу премію. Та особливістю було те, що, акомпонувала собі на бандурі. Від “10-річки” представляла Україну в Польщі на щорічному міжнародному фестивалі, який організовувала Fundacja Cultura Animi, у 2009 році від цієї фундації мала сольний концерт у Палаці Потоцьких у Варшаві.

В нашій роботі завжди є безліч смішних історій. Ні одні гастролі, чи концерти не обходяться без них. Однією була така. Як відомо, бандура — це національна цінність, на її вивезення потрібен спеціальний дозвіл, якось я забула його взяти. Тож на митниці мене почали розпитувати про інструмент. А далі довелося грати і співати, і я би зробила будь що, лиш для того, щоб мене не почали питати про документи. А зі мною їхав мій колега, який в це час знімав все на відео. Ми всю дорогу над цим сміялися.

Опера: від ненависті до любові

Я і не задумувалася про кар’єру оперної співачки. Моє перше знайомство з оперою відбулося в школі на уроці музичної літератури. Нам показували запис опери “Дон Жуан” — якийсь фільм 50-х років, із жахливою постановкою, три години не випускали з класу. Це моя найгірша згадка про оперу! Чесно, якби мені тоді хтось сказав, що в майбутньому і я співатиму три годинні опери, я би не повірила.

Я випустилася з музичної школи екстерном та вступила в консерваторію на бандуру. І вже на першому курсі випадково побачила відео “Травіати”, постановку 2005 року, зроблену на Зальцбурзькому фестивалі. Анна Нетребко, Роландо Вілласон і Томас Хемпсон у головних ролях. Я дивилася її, не відриваючись, а вкінці ридала, як дитина.

Для мене Анна Нетребко стала ідолом. Вона довела, що оперне мистецтво — це не нудно, не статично. Це, перш за все театр, а твій голос — це продовження твоєї думки та емоції. Наступні 10 років своєї кар’єри я працювала для того, щоб мій голос довести до такого ж рівня професіоналізму.

 

Побачивши цю постановку, я підійшла до своєї подруги вокалістки і попросила відвести мене до її викладача прослухатися. Можливо і з мене вийде співачка?

Мене послухав Ігор Кушплер і сказав: “Я без вступного іспиту беру тебе на другий курс. З наступного року ти вчишся на вокальному”. У мене був шок!

 

Вчитель

Ігор Кушплер був другою людиною після Анни Нетребко, яка показала мені, що опера — це не статично. Він робив своїми класами двоактні концерти, де кожен з нас постійно знаходився на сцені. Поки один співав арію, інші танцювали, грали мізансцени, говорили діалоги. Я потрапила в театр! Навчання в консерваторії було до 5 вечора, а репетиції класу Кушплера — з 6 до 9 щодня. Після них я зі своєю бандурою бігла на останню маршрутку додому. Приїжджала і ще встигала займатися.

Це був період нестримної творчості! Ми гастролювали в Україні та за кордоном. Ігор Федорович та наш режисер Мирон Лукавецький, викладач кафедри оперної  підготовки і акторської майстерності, дали мені можливість повірити в себе.

На третьому курсі я співала з Ігорем Кушплером свій перший сольний концерт, а через два тижні він трагічно загинув в автокатастрофі… Здавалося, що все розбивається. Ігор Федорович для мене був всім. Останній рік він був завідувачем кафедри і встиг стільки зробити. Поміняв повністю підхід до навчання, робив купу майстер-класів, налагодив двосторонні зв’язки з Норвегією. Ця людина мала ще багато грандіозних планів.

Те, що він робив — і є висока опера. Глядач ХХІ століття має безліч можливостей. Він не буде дивитися статичну оперу протягом тьрох годин. Місія співаків — робити оперу цікавою. Люди прийдуть, якщо давати їм якісний продукт. Якщо Дзідзьо може зібрати 70-тисячну публіку, то і ми можемо.

Ігор Кушплер, український оперний співак (баритон). Соліст Львівського національного театру опери та балету ім. С. Крушельницької. Народний артист України. Професор, завідувач кафедри академічного співу Львівської державної музичної академії ім. М. Лисенка

Н. Степаняк – В.А. Моцарт. “Una Donna a quindici anni”, Арія Деспіни, “Так чинять усі”

Konzerthaus. Літня академія Віденської філармонії

Вища школа

Після смерті Ігоря Федоровича я поїхала за кордон, вчилася у Віденському університеті музики. У перший рік вивчала мови, вчилася на двох факультетах у Відні та закінчувала магістратуру з бандури у Львові. Займалася ночами. І “переграла” дві руки. Я ледве дограла випускний екзамен у консерваторії, мені кричали “браво”, але це був останній раз, коли я грала на бандурі. Зараз я не можу збити яйце, у мене випадає виделка з рук, я не можу підняти валізи. Дуже сумую за бандурою. Сподіваюся, скоро реабілітувати руки.

У Відні нас привчили: вокаліст має бути собі всім — режисером, концертмейстером, викладачем, піарником. За кордоном я вивчила три іноземні мови (німецька, англійська, італійська), була солісткою академії Віденської філармонії, працювала  з видатними музикантами, дебютувала у стилі бельканто. Цього року я отримала диплом магістра за напрямом “Опера”.

У Європі те, що ти маєш співати ідеально, навіть не обговорюється, це норма. Але ти маєш бути індивідуальністю, особистістю, розумною і підкованою. Вимова, стиль, техніка виконання, те, як ти поводишся на сцені — чотири ключові якості. Там дуже велика конкуренція. На світовому конкурсі вокалістів “Competizione dell`Opera” у відбірковому турі нас було 1200, у фіналі — 10. Поки ти виходиш, журі переглядають твою анкету, профілі у соцмережах, “гуглять”, що пише про тебе преса. Про тебе вже склали враження, а ти ще не почала співати!

Знайти себе

Якось на майстер-класі Зоряни Кушплер я співала арію з “Ластівки” Пуччіні “Chi il bel sogno di Doretta”. Зоряна Ігорівна мене зупинила: “Зараз переді мною стоїть Рене Флемінг у молодому вигляді. Де Наталя Степаняк? Нехай вона повернеться”. Це для мене було гарним уроком: треба знайти себе.

Дорога до себе була довгою. Студентів завжди хочуть підлаштувати під стандарт. Скільки разів мені говорили, що я співаю не той репертуар! Хотіли вести мене як колоратурне сопрано, давати buffo role.

Мій голос ніколи не йшов до таких партій, доводилося обігравати його акторськими якостями. А потім я взяла паузу і сказала: “Досить! Хто краще знає мене, ніж я сама?”.

Я повністю змінила репертуар, повернувшись до партій ліричного сопрано. Знайшла спокій в мистецтві, душі, голові і тоді відчула, що прагну заспівати щось барокове.

Особистість

Я в захопленні від Баха! Раніше мені це було невідомо, а зараз таке відчуття, що кожна його нота мене ріже по душі. Готуючи програму до концерту 7 червня в Органному залі, вирішила поєднати духовну музику Баха і Моцарта. Це “інь” і “ян”. Це порівняння не тільки часів і стилів, а світоглядів людей, як про одні й ті самі речі можна сказати різними словами. Але як оперна співачка, я не могла не заспівати опери. Тому 7 числа також звучатимуть дві арії Генделя — “Piangero la sorte mia” Клеопатри та “Ah, mio cor” Альчіни. Клеопатра і Альчина — це дві цариці, кожна співає про втрату, але не може показати своєї слабкості. Клеопатра співає на початку про своє кохання до Цезаря в мажорі, а про смерть та помсту — в мінорі. Альчина навпаки — співає всю частину про любов у мінорі, а середину про себе як про царицю в мажорі. Дві цариці — різне “его”.

Музика завжди відображає емоцію особистісті в той чи інший момент, важливо звернути на це увагу. Деколи виконавці забувають про це, особливо, оперні співаки. Адже ми завжди слухаємо режисерів і виконуємо їх задум та побажання. Але найкраща акторська задумка була здійснена ще композитором. Ще Белліні у своїх листах писав: “В мене немає жодної зайвої написаної ноти. Кожна деталь відіграє для мене особливо важливу роль”.

Глибина

Не люблю поверхневості як у музиці, так і в людях. Ще під час навчання в консерваторії мене бентежило, що люди не хочуть зазирнути глибше. Але ж наскільки важливо розуміти все до деталей!

Потрібно забрати суматоху ХХІ століття, коли треба “вже”, “на вчора”. Чому втратилося покоління дів бельканто? Тому що хочуть, щоб у 23 роки співали як Марія Каллас у 40 років. Так не буває!

В університеті у Відні я захистила магістерську роботу про те, як стати успішною виконавицею ролі, на прикладі партії Мімі в опері “Богема” у виконанні Соломії Крушельницької й Анни Нетребко. Порівнювала, що кожна з них внесла особливого, що пишуть про них критики, та відмічала публіка. Знайшла переписку Джакомо Пуччіні та Соломії Крушельницької. Перша постановка “Богеми” була провальна. І тільки після того, як з’явилася Крушельницька, все змінилося. Вона прожила цю партію. Критики писали, що люди затамували подих, коли вона співала: “Ми вірили кожній її ноті”.

Пуччіні до кожного персонажу зробив свій лейтмотив. В арії Родольфо був лейтмотив любові, а арія та лейтмотив Мімі був в речетативній формі, який зображає, що вона завжди була беззахисною дівчинкою. Лише в дуеті з першої дії лунає лейтмотив любові, Мімі відкриває душу та співає так, як Родольфо. Перед смертю в оркестрі знову звучить лейтмотив любові. І це дуже важливий момент для втілення емоції Мімі. Вона здобула все, що хотіла — сім’ю, кохання, хоч і ненадовго. Мімі помирає, а у неї усмішка на устах. Якщо вокаліст це донесе — люди будуть плакати в залі.

Н. Степаняк – Россіні “Семіраміда”, “Bel raggio lusinghier/Dolce pensiero”

Оркестр INSO Lviv

Диригент Ярослав Шемет

Культурна дипломатія

Минулого року я отримала статус Посол доброї волі з питань культурної дипломатії. Чотири рази виступала у Віденський штаб-квартирі ООН. Моя мета — зробити так, щоб Україну захотіли слухати в світі. Коли ти плачешся, ніхто тебе не слухає, коли показуєш свої сильні сторони — тебе поважають. Я вважаю, що культурна дипломатія зараз грає дуже велику роль, вона важливіша за гроші.

Відпочинок

Я дуже люблю “ледачий” відпочинок — просто лежати на пляжі. Напевно, це через мій стиль життя. Він морально дуже виснажує. Коли маю day off, я завжди проводжу його вдома. Можу прати, прасувати, варити їсти, дивитися фільми. Тоді наступного дня я знову повна сил та готова творити!

Оригінал на ZAXID.NET

Facebook Comments